Час часто вбиває тих, хто намагається вбити його
Кожна людина має свою ціль, до якої вона впевнено, а інколи й не зовсім, крокує протягом життя. Щоб досягти мети треба плідно працювати й долати труднощі, які трапляються на нашому нелегкому шляху.
Одною з найскладніших перешкод є так званий - "час",саме на нього ми зазвичай спираємося, коли просто не хочемо щось робити. Деяким "не вистачає часу" вивчити англійську, німецьку, французьку або іншу мову завдяки яким їхня заробітна плата може стати вдвічі більшою, деяким на те, щоб піти у спортзал й привести себе у форму, деяким на улюблену справу, деяким, щоб знайти роботу на яку станеш йти не тому, що так треба, а тому що хочеться, цей список можна продовжувати дуже довго, але чи насправді вина усьому цьому - час? Звісно ні, насправді це все наше небажання щось робити, просто задумайтесь: як часто ви читаєте, а може ви й не пам'ятаєте, який був останній прочитаний вами твір, чи взагалі відноситесь до 50% українців, які за даними компанії Research & Branding Group на 2014 рік не читають книжок протягом кількох років? Чи намагались ви кожного дня вчити хоча б по п'ять нових слів? У вас не має грошей на спортзал, то можливо ви почали робити ранкову зарядку? Чи, якщо ви школяр, то прийшовши зі школи одразу сідаєте за уроки, а не за ноутбук, щоб зайти в соціальні мережі, пограти в комп'ютерні ігри чи щось інше? Чи повернувшись з роботи ви пішли на якийсь корисний та пізнавальний семінар, замість того, щоб пролежати весь вечір на дивані? Якщо все це не про вас, то ви скоріш за все є успішною людиною або досить впевненими кроками йдете до цього й знаєте, що вам треба від життя.
Я– звичайна школярка: читаю книги, вивчаю англійську мову, бо розумію, що у наш час це дуже важливо (але нові слова вчу не з власної ініціативи, а тому, що так треба). Ранкова зарядка – це справді моя проблема: скільки б не примушувала себе прокидатися раніше та займатися спортом, більше кількох днів не можу протриматись, бо так хочеться поспати довше!
Керівник гуртків “Університет юного психолога“ й “Пізнай себе” Київського Палацу дітей та юнацтва Віталіна Кізіма дає 6 порад, які допоможуть нам справитися зі своєю лінню та знаходити час для дійсно важливих речей.
Насамперед слід проаналізувати й розпланувати режим дня. Можна завести блокнот, куди записувати все, що треба зробити сьогодні, але й не забувати про час для відпочинку. “На цьому етапі вам може допомогти книга «Time Management» автора...”- каже пані Віталіна.
По-друге, мотивація. Щоб розуміти, що ти робиш все це не просто так, а тому що це дійсно важливо і По-третє, зробити нецікаві речі цікавими. “Якщо тобі не подобається певний предмет у школі, ти можеш знайти про нього цікаві відомості, поспілкуватися з людьми, які обрали собі цю професію і дійсно люблять її – і навчальний предмет стане тобі цікавішим”, - наводить приклад психолог.
«Метод батога й пряника» ( покарання та заохочення). Треба не лише себе хвалити, але й уміти покарати.
“Маленькі кроки“. Потрібно робити все поступово. Наприклад, якщо ти прокидаєшся о 7 годині, а тобі треба прокидатися о 6:30, то не потрібно вже завтра заводити будильник на 6:30, а кожного ранку вставати на 5-10 хвилин раніше,так буде набагато простіше. Віталіна Кізіма каже, те , що люди поспішають і намагаються зробити все й одразу, дуже часто і є їхньою проблемою.
«Вироблення звички». Тут є безліч варіантів, але на думку психолога, найефективнішим способом є “звичка за 21 день”. По-перше треба обрати для себе певне правило, яке хотіли б зробити своєю звичкою. Потім треба вдягнути браслет на руку та почати відлік, 21 день, якщо ти порушуєш те, що запланував, то треба переодягнути браслет на іншу руку і так поки ти не
проносиш браслет на одній руці 21 день.
Але спочатку треба усвідомити чи потрібно мені ставати кращим, розумнішим, освіченішим чи все ж таки зупинитесь на даному етапі розвитку, бо може трапитися саме так, як сказав герой Марка Твена: "Раз у житті фортуна стукає у двері кожної людини, але людина в цей час нерідко сидить у найближчій пивній і ніякого стуку не чує". Але й одного розуміння проблеми насправді недостатньо, тепер усвідомивши усе це треба перейти до реальних дій, але зробити це не завтра, не післязавтра, не через тиждень і не через місяць, а саме зараз, вже у цю хвилину. Не дарма Роберт Кійосакі- відомий бізнесмен, письменник й творець гри “Грошовий потік 101”, яка вчить людей, як правильно поводитися з грошима й ставати ще багатшими, говорив,що "Бідний, невдалий, нещасливий і нездоровий це той, хто часто використовує слово «завтра»".
Якщо ви вирішили, що все це вам потрібно, то пропоную вже у цю хвилину писати собі розклад у блокноті на день, поставити собі мету, не забувати хвалити й придумувати покарання для себе й звісно вдягнути браслет та почати відлік. Я вже починаю!
Анна Осіпюк
Їхні долі звела війна
У гості до юних журналістів ІТА «ЮН-ПРЕС» завітали героїчні «кіборги» Олег і Настя Писанки.
Санінструктор Настя і командир відділення артилеристів Олег розповідали про своїх бойових побратимів, про честь і зраду, про вміння триматися на війні й пропри все зло залишатися людиною
Олег і Настя стали «тимчасовими» киянами, бо їм обом ще доведеться довго лікуватися, проходити реабілітацію в Київському військовому шпиталі.
... Побачивши гарненьку санінструктора Настю на мобілізаційному пункті 93-ї механізованої бригади в селищі Черкаське на Дніпропетровщині, боєць «Айдару» Олег Писанка буквально відразу втратив голову.
- Її зелені очі проникли мені прямо в душу, а тіло пронизало немовби струмом. І я вже ні про що не міг думати, окрім цієї дівчини, - розповідає Олег, - Це було не просто кохання з першого погляду, це була доля. Адже Настя відчула те ж саме. А від долі, як-то кажуть, і конем не втечеш...
Олегові – 34 роки, Настя – на одинадцять років молодша. Але у них виявилося багато спільного. Найперше – це любов до своєї країни й готовність віддати за неї життя. А ще у обох був невдалий шлюб і розчарування. Якраз перед початком подій на Майдані Олег розвівся з дружиною й поїхав до Києва відстоювати Гідність нації. З перших днів війни на сході країни Олег став добровольцем батальйону «Айдар». З Настею, майбутнім хіміком-біологом, а нині – військовим фельдшером Олег переписувався, а тільки випаде вільна хвилина – розмовляв по телефону. А трохи згодом молода жінка, залишивши на маму свого чотирирічного синочка, поїхала на фронт до чоловіка, який їй так припав до душі.
Кажуть, у війни не жіноче обличчя... Але скільки їх, зовсім юних дівчат, у всіх війнах світу воюють поруч з чоловіками! Вони виносять з поля бою поранених, надають їм допомогу прямо під вогнем, готують бійцям їсти, прокладають звязок, ходять у розвідку.... Так само й Настя поклала на свої тендітні плечі важку ношу санінструктора, психолога, порадниці, сестри, мами... Заради Батьківщини і любові.
Перший свій бій під Луганськом Олег згадує дуже тяжко. Каже, що найстрашніше було звикнути до людських смертей, страшенного хаосу й безладу в збройних силах і до вогню з «Градів».
- Від Металіста до Луганська ми просувалися з тяжкими боями. Підрозділи Нацгвардії й ЗСУ в паніці відступали, і тягар війни в перші місяці практично повністю лягав на добровольчі батальйони. Серед нас було багато колишніх воїнів-інтернаціоналістів з бойовим досвідом Афгану й інших «гарячих точок», які навчали нас мистецтву війни й виживання на війні. Найсильніші враження від перших місяців війни на Донбасі – патріотизм українських бійців і безладдя командування.
Під Сєвєродонецьком Олег отримав перше поранення, але залишився в батальйоні, під опікою медиків «Айдару».
* Коли «Айдар» почали розформовувати, нас перевели в 93-ю механізовану бригаду. До Старобєльського військомату прибуло 33 козаки з «Айдару», «Донбасу» й «Правого сектора». Настя поїхала зі мною. Відтоді у моєму житті зявився ще один стимул: вижити заради неї, а найголовніше – зберегти кохану.
Цього літа підрозділ, в якому служили Олег і Настя (жінка не дуже хоче афішувати своє дівоче прізвище) обороняв сумнозвісну шахту Бутовка. 13-го червня під час мінометного обстрілу й залпового вогню багато бійців отримали поранення. Не обійшла біда й героїчне подружжя.
* Коли почався обстріл, Настя забігла у схованку – бліндаж, де був склад боєприпасів, - розповідає Олег, - Побачивши, що дружини немає, у мене почалася паніка. Кинувся її шукати.... Аж тут снаряд із танка!... Мене високо підняло вгору, вдарило об стіну.... Ще не усвідомлюючи, що мої ноги покрошило-розірвало, а хребет добряче пошкодило, я знайшов у собі сили піднятися й рушити на пошуки Насті. Переконавшись, що вона жива, я втратив свідомість.
Тяжкопоранених солдат під обстрілами вивозили на БМП. Поранена й контужена санінструктор, не помічаючи своїх травм, супроводжувала коханого до Водяного, де була санчастина.
Олег переніс уже 12 тяжких операцій. Понад 2 місяці він лікується в Київському клінічному військовому шпиталі - до наслідків поранень і невдалої операції в майже польових умовах долучився ще й гепатит С. Тут же, у відділенні нейрохірургії проходила лікування й його кохана дружина. Вона весь час була біля Олега: допомогала і морально, і як медик (медсестри відділення гнійної хірургії високо оцінюють її професіоналізм).
* У нас усе буде нормально. Я боєць по життю, - зауважує Олег – І свою Настю нікому не віддам. Після зустрічі з нею я став зовсім іншим. Її підтримка заспокоювала мене, стимулювала до життя й боротьби. І не тільки мене, а й усіх бійців. Від неї віє такою любов’ю!....
Ми віримо в Ангела-охоронця, він нас оберігає, підтримує й допомагає. Волонтери допомагають нам і ліками, й продуктами харчування, і одягом. Головне – у нас є Любов!
Олегу ще доведеться лікуватися, а Настя знову поїде на війну – така доля медика
«Я – патріот України»
Юні журналісти ІТА «ЮН-ПРЕС» взяли участь у військово-патріотичній акції “Я- патріот України”, приуроченій до Дня захисника Вітчизни
Майже 400 школярів столичних навчальних закладів разом з прикордонниками окремої комендатури охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України взяли участь у військово-патріотичній акції “Я- патріот України”, приуроченій до Дня захисника
Відвідувачі мали змогу побачити зразки новітньої воєнної зброї, скуштувати страви польової кухні та підтримати учасників естафети.
Підтримати юних патріотів прибув Голова Державної прикордонної служби України Віктор Назаренко та також представники спортивного комітету прикордонного відомства, зокрема, Інеса Кравець, Світлана Лисянська, Геннадій Авраменко, Дмитро Митрофанов, Тарас Мандрик на інші.
Відкриття акції розпочалось з концерту та представлення команд-учасників військово-спортивних змагань. За першість боролися учні київських гімназій номер 109 і 283. Офіційна частина завершилась Хвилиною Пам’яті за загиблими бійцями-прикордонниками.
Під час екскурсії військовою частиною можна було ознайомитися зі зразками сучасного озброєння, техніки та технічних засобів охорони державного кордону, в тому числі ті, які використовуються військовослужбовцями в зоні проведення АТО. Серед них - телевізійний бінокуляр, теплова камера, переносні телевізори – все вражало своєю різноманітністю. Була тут і вогнепальна зброя: пістолети, кулемети і, звичайно, славнозвісний автомат Калашникова.Юнаки та дівчата ознайомилися і з засобами зв’язку та автоматизації, серед яких автомобілі на базі «Fiat», які оснащені приладами для автоматичної перевірки відомостей про осіб, що перетинають кордон, та дозволяють здійснювати перевірку документів, в тому числі з фіксуванням біометричних даних, а також з роботою навчального пункту пропуску «Бортничі».
Інспектори-кінологи із «чотирилапими» охоронцями кордону та представники мобільних підрозділів провели показові виступи з виявлення заборонених предметів, протидії злочинним явищам на державному кордоні та затримання порушників. На радість глядачам, чотирилапі енергійно проходили всі перепони, перестрибували бар’єри, вогняні кільця та виконували команди своїх наставників.
Прикордонники провели показовий навчальний бій. Під кінець несправжньої, але досить правдоподібної демонстрації війни, над полем густою хмарою розстелився чорний дим.
Коли він розвіявся, почалася головна частина акції – військово-спортивні змагання й вікторина. Розбирання й складання автомату АК-74 на швидкість, підтягування на перекладині, стрільба з вогнепальної зброї, естафета, перетягування канату. Судді, професійні спортсмени, багатократні чемпіони Європи та світу Геннадій Авраменко, Світлана Лисянська та Дмитро Митрофанов, пильно слідкували за перебігом усіх подій, аби об’єктивно обрати команду-переможицю. Фаворитами змагань стали учні гімназії № 283. Переможці й учасники змагань були нагороджені медалями , кубками та подяками.
Стомлених, але щасливих дітей запросили на куштування каші зготованої на польовій кухні. На завершення гостей свята розважив концертом Академічний ансамбль пісні і танцю Державної прикордонної служби України. Голова Державної прикордонної служби України генерал-полковник Віктор Назаренко зазначив, що для України сьогодні вкрай важливо виховувати справжніх патріотів, а також висловив впевненість, що присутні сьогодні учасники змагань в майбутньому стануть гідними захисниками своєї Вітчизни. І наголосив, що акція «Я – патріот», головною метою якої є не перемога, а підняття патріотичного духу, стане щорічною.
Олександра Дузь
Жінка в армії: проблеми та героїзм
Юні журналісти ІТА «ЮН-ПРЕС» взяли участь у публічній дискусії «Жінки в українській армії». Й поспілкувалися з мужніми захисницями України
Від початку конфлікту на Сході України жінки беруть участь у військових діях у складі добровольчих батальйонів, Національної гвардії та Збройних сил України. Між тим, суспільство майже нічого не знає про проблеми й досягнення жінок. «Чи важко нести частину страшної війни на тендітних жіночих плечах? Та як подолати стереотипи?», - замислилися організатору проекту «Жінки в українській армії».
Напередодні Дня захисника України у активісти ГО «Цетр UA» за підтримки Інституту масової інформації влаштували публічну дискусію на тему «Жінки в українській армії». Як подолати стереотипи? Дискусія відбулася за участі керівника центру підтримки аеророзвідки, координатора проекту соціологічних досліджень «Жінки на війні» Марії Берлінської, інструктора з медичної підготовки батальйону «Азов» Олени Мосійчук, військової кореспондентки Марії Зав’ялової, журналістки газети «Лівий берег», екс-військовослужбовця Армії оборони Ізраїлю Неллі Вернер, журналістки, 5-го каналу Тетяни Даниленко, військового аташе посольства США в Україні, полковника американської армії Керол Нортрап, підполковника Збройних Сил України Вікторії Паради, керівника центру безпеки Естонії Сільви Кайлі та народного депутата України Ірини Луценко.
«Я не мужня, я – хоробра», - лозунг дівчат, які беруть участь у військових діях. «Найголовніша проблема, для мене в армії – це розмір одягу. А ще те, що держава просто не помічає існування жінки в армії. Жодна з дівчат, які воюють у добробатах, не були забезпечені одягом, взуттям, засобами гігієни та самозахисту. Та й ті, що в регулярній армії – отримали хіба що форму, але на 5 розмірів більшу, ніж треба. Для дівчат не виділяють навіть окремого приміщення – вони живуть у кімнаті, де мешкає 180 чоловіків. Країна була не готова до такої кількості дівчат на війні. У нашому батальйоні до жінки ставляться з повагою, але це, звичайно, залежить від того, як себе людина поставить. Нашим дівчатам з медичного взводу виділили окремий будиночок, - розповідає санінструктор батальйону «Азов» Олена Мосійчук з позивним «Мальок». Так дівчину назвали, бо вона найменша у батальйоні, як каже сама Олена: «маленька буйна рибка». Вона пішла на війну, бо розуміла, що якщо друзі будуть поранені, краще вона надасть їм допомогу ніж той, хто у цьому нічого не тямить. Вона має дві державні нагороди: орден «За відмінну військову службу Україні», вручений Президентом України та орден «Народний герой України». «Українці можуть пишатися тим, що ми дружня нація. Аби не допомога волонтерів, багатьох з військових вже не було б у живих. Пишаємося, що весь народ прокинувся», - каже дівчина.
Олена Білозерська з ДУК «Правий сектор» запевняє, що хлопці намагаються оберігати дівчат на війні, намагаються не брати на більш ризиковані завдання. «Зі мною завжди поруч мій чоловік та моє чотирилапе, хвостате дитя – кіт Ватник. Після мого першого бою кошеня прибилося до мене і я залишила його, виростила. Він скрізь зі мною, коли горіла наша база я ледь врятувалася, мене викинуло вибухом, на нозі порвало зв’язки. Але мій кіт навіть тоді був поряд, його шерсть горіла, він потушив її об сніг… Тварина після такого жахіття могла б забігти, біс його знає куди, у село якесь, до людей, але Ватник дочекався доки стихне полум’я і нявчав, щоб ми його знайшли».
«На сучасній війні жінки дуже мотивовані», - переконана Марія Берлінська, - «Попри те, що їм доводиться долати масу перешкод на всіх рівнях, щоб захищати свою країну. На війні жінки зазнають постійної дискримінації, їх оформлюють у наказах як «директора бані» чи «бібліотекаря», а вони служать медиками, розвідниками, снайперами… Зачасту вони не можуть отримати статус УБД».
Полковник Міноборони Вікторія Парада навела таку статистику: у антитерористичній операції на сході України взяли участь 938 жінок-військових. Але це – лише в регулярних частинах (без добровольчих батальйонів). Загалом службу у ЗСУ наразі проходить близько 14,5 тисяч жінок-військових. Ще 30,5 тисяч працюють в Збройних силах. Повідомляється, що близько двох тисяч жінок - офіцери, 35 з них знаходяться на керівних посадах в Міноборони, Генштабі та ЗСУ. «В сучасних військових конфліктах перемог не буває – є лише проблеми. А жінці завжди було надзвичайно складно реалізувати себе в чоловічих професіях», - наголосила полковник.
Головне, щоб держава все-таки звернула увагу на жінок в армії. Вони не менш героїчні, ніж чоловіки, а може, й більше
Анастасія Шапоренко, Наталя Плохотнюк
КОЛИ ОДНА РОДИНА
В палаці знову метушня. Вона не дуже нагадує свято, але обіцяє бути урочистою. Когось, напевно, важливого чекають ці люди у вишиванках і синіх краватках «ЮН-ПРЕСу». Серед всієї біганини помічаю привітного чоловіка зі щирою посмішкою в елегантному сірому костюмі. Знайомимося. Костя. Розповідає, що це його дружина організувала сьогоднішню акцію.
Акція «З вірою в серці», яка проходить просто зараз 7 лютого 2015 р. в КПДЮ для військових із зони АТО та їхніх сімей, об’єднала небайдужих – волонтерів, громадських активістів, зірок естради, педагогів та вихованців Київського Палацу дітей та юнацтва. В програму заходу входить концерт, тренінг для медичних працівників і волонтерів. Костянтин теж щойно з АТО, а його дружина – волонтер. Пішов далі шукати дружину, що займається організаційними питаннями і тому в зараз «нарозхват».
Прогулюючись першим поверхом, важко не помітити виставку дитячих картин. На них зображена Україна у всій її красі: мальовнича природа, колоритні елементи побуту, славні козаки… Одна робота виділяється найбільше серед усіх і має назву «Похмурий ранок». На ній зображено два війська: одне козацьке, без ватажка, але готове до бою, а в іншому – купа незрозумілих людей з вожаком, що рветься в битву...
Урочистий момент, коли прибули наші хоробрі воїни, радо розділили всі. Серед шановних гостей скромно примостився біля гардеробної Іван. Йому 26 років, він ріс в селі, а згодом переїхав у Трускавець. За фахом – електромонтер. Говорить, що з 2 грудня 2013 року був на Майдані. Потім його побив «Беркут» і відправив на «домашній арешт». Дізнавшись про розстріли на Майдані, відчайдух втік з дому і з того часу на війні. Рідним і зараз не говорить всю правду, щодо його перебування. Пройшов уже 4 ротації. На війну пішов, бо вважає це своїм громадським обов’язком, не може сидіти спокійно вдома, склавши руки. Говорить, що тут
він бачить своє покликання. За його словами, саме завдяки волонтерам, у нього є в чому воювати: «Від держави, я отримав лише патрони та рушницю». Деякі речі йому доводиться купувати самостійно, наприклад взуття, яке дуже швидко зношується. Місцеві жителі по-різному ставляться до бійців АТО: хтось готовий вбити їх просто на місці, а хтось приносить домашню їжу, якої за словами хлопця, так не вистачає. Просив передати свою вдячність всім, хто брав участь в організації акції. Адже саме такі заходи говорять про небайдужість людей до подій, що відбуваються. Саме це і робить нас великою родиною, і чим більші її масштаби, тим вона нездоланніша.
Ольга Бовкун
Гурток «Радіожурналіст»
ІТА «ЮН-ПРЕС»
МАМА АЙДАРУ
Старшокласники у вишиванках з газетами «Волонтер» у руках, чоловіки у камуфляжі з синьо-жовтими фетровими сердечками, прикріпленими до форми, дужі хлопці в чорному з підрозділів спец-охорони на вході… та розсип дітей різного віку зі своїми батьками. Київський Палац дітей та юнацтва вітає у своїй просторій оселі військових із зони АТО та їх сім’ї. За підтримки Батьківського комітету Палацу та його творчих колективів у суботу, 7 лютого, відбулась благодійна акція «З вірою в серці».
Серед гостей завітало багато волонтерів, які долучаються до допомоги солдатам на різних рівнях. Наймолодшою серед них виявилась чотирикласниця Євгенія Власюк. Дівчинка охоче поділилась тим, як до новорічних свят випікала з подружками печиво для шкільного ярмарку (кошти від якого перераховані на потреби бійців АТО та безпосередньо солдатам з 11-го й 12-го Київських батальйонів територіальної оборони. У прикрашених дитячими картинами коридорах Палацу жоден не зміг байдуже пройти повз столик із маленькими ластівками з дерева, зафарбованими в кольори державного прапору. Волонтер мистецького проекту LastivkaFromUa Валентина Слюсар розповідає, що під час Революції гідності її друзі архітектори шукали новий символ України й звернулись до образу ластівки. Виготовлені як звичайними дітьми, так і професійними художниками пташки вже відлетіли і на Схід, і до Київського військового шпиталю і, навіть, закордон.
У колі солдат із різних батальйонів привертає увагу жвава, усміхнена та енергійна дівчина в толстовці й спортивних штанях кольору хакі. До неї весь час хтось підходить, про щось запитує і радиться. Регулярно її мобільний телефон співає від вхідних дзвінків. Хто ця товариська й непосидюча леді, яку упродовж усього заходу неможливо застати на самоті? Знайомтесь – це волонтер добровольчого батальйону «Айдар», керівник компанії «Арт-Імперіал» (дистрибуція систем Інтернет-безпеки та ін.), вчитель фізичного виховання за фахом, спортсменка Інна Василівна Ткачова. Шлях, який привів її до «Айдару», як і в багатьох, розпочався з головної площі столиці. «Вийшла на Майдан вже дуже пізно, 18 лютого. Я зрозуміла, що людей несправедливо б’ють і їх нема кому захистити». До волонтерського руху Інна приєдналась у Головному військовому клінічному госпіталі. «Багато хлопців, які повертаються з війни, потребують психокорекції. Не потрібно бігати довкола тяжко пораненого бійця й звертатись до нього зі словами «мій рідненький, мій бідненький» й жаліти його. Треба дати йому можливість відчувати себе мужнім чоловіком. Я по очах вгадую, хто потребуватиме тривалої психологічної реабілітації». За її словами солдати, опинившись в Києві, загалом, будь-де, де панує мир, спершу трохи шоковані від того, що хтось радіє, сміється, святкує, в той час як на Сході точаться бойові дії. «Складається враження, що воює не вся країна. Сьогодні нашого кіборга, що прийшов сюди на милицях, не пропустили безкоштовно у метро. Недостатньо мати посвідчення учасника АТО, необхідно ще мати при собі книжку з купою папірців (зокрема посвідчення учасника бойових дій - прим.авт.)». У шпиталі дівчина допомагає по різному: приносить медикаменти, надає моральну підтримку тощо. До лав волонтерів Головного військового клінічного госпіталю дбайлива мати залучила двох своїх доньок – 17-річну Настю й 16-річну Тетяну.
Сама родом із Сум, працює й живе в столиці і регулярно від’їжджає до м. Щастя, де на варті цілісності держави чатують солдати добровольчого батальйону «Айдар». «Моя компанія виділяє кошти на посилки у зону АТО. Ми привозимо туди екіпірування, медикаменти». А бійці діляться, що якби не допомога волонтерів, то армія була б голодна і гола. На запитання як живеться на фронті жінці серед чоловіків, Інна твердо відповідає, що не визнає статевої градації. Там її кличуть не інакше як «мамою». І м’яке дівоче серце сумує за рідними щодня. Наражаючись на небезпеку в гарячих точках, констатує: «Погано те, що немає страху».
Ось така вона – сучасна дівчина-захисниця своєї Батьківщини.
09.02.15
З дитинства займається спортом: гімнастикою, тенісом та біатлоном. Батько – тренер з боксу, мати – вчителька української літератури. В розмові згадує, що чи не єдиною доброю річчю за радянських часів залишались безкоштовні спортивні секції для дітей. Трохи пропрацювавши вчителем фізкультури (її бажана професія), Інна покинула навчальний заклад, бо не погоджувалась зі шкільною програмою. «Діти є різні. Для кожного віку потрібно розвивати певні фізичні здібності. Для молодших підходить гімнастика, для більш старших йтимуть інші силові навантаження. Проте в ті часи важко було із чимось сперечатись.» Крім шпиталю й добровольчого батальйону, вона є волонтером Товариства Ветеранів АТО, діяльність якого спрямована на захист ветеранів і учасників АТО та їх родин. Наприкінці нашої розмови я запитала в Інни, що б їй хотілося сказати своїм співвітчизникам і у відповідь почула: «Біда одна на всіх». І «мама» «Айдару» її розділяє й докладає зусиль, аби її побороти.
На гостей акції «З вірою в серці» чекав концерт за участі художніх ансамблів Київського Палацу дітей та юнацтва, а також популярних молодих виконавців. Зі сцени дарували творчість Христина Панасюк – юна авторка й виконавиця власних пісень, Світлана Тарабарова - фіналіста шоу-проекту «Фабрика Зірок-2» й Анастасія Дмитрук – молода поетеса, відома за своєю поезією «Никогда мы не будем братьями» (чи не розпалють сьогодні полум’я ворожнечі такі слова?). Спонукає замислитись рядок із пісні Христини «з миру по нитці – зігрієш не один батальйон». В свою чергу представникам батальйонів вручили коробки з подарунками, які зібрали вихованці КПДЮ й діти зі 109-ї школи Печерського району. А також кожен гість отримав на згадку синьо-жовту ластівку, про яку згадувалось вище. Назва акції, місце її проведення та учасники є доволі символічними і пов’язаними між собою. Як наголосила ведуча на початку концерту: «Віра повинна залишатись у дітей», у чому, власне, ми й переконались, заглянувши в маленькі оченята, які світились радістю й хвилюванням від першого виступу на великій сцені.
Анастасія Карпенко
Гурток «Радіожурналіст»
ІТА «ЮН-ПРЕС»
Долучились до прекрасного
«З теплом у серці»
20 грудня, за підтримки благодійного фонду Марини Порошенко відбувся благодійний концерт «З теплом у серці». Діти Президента України виконували світові хіти, аби поздоровити «особливих» гостей з Новим роком.
«Найкращий подарунок той, який ти робиш власноруч, адже у нього ти вкладаєш частинку свого серця», -- сказала головний організатор заходу Марина Порошенко. І тому я надзвичайно горда та вдячна долі за те, що і мої діти також можуть долучитися до благочинності».
Вже вдруге Олександра, Євгенія та Михайло Порошенки беруть участь в благодійних концертах. Цього разу своєю грою на фортеп’яно вони радували дітлахів із місць бойових дій, дітей-сиріт батьки, яких загинули в зоні АТО та юних киян із обмеженими фізичними можливостями.
Стіни Київського Палацу, а саме тут відбувалось святкове дійство, були сповнені дитячим сміхом та радістю, танцями та розвагами біля святкової ялинки разом із Дідом Морозом і казковими героями (юними акторами – вихованцями Палацу). До святкових хороводів долучилася і дружина Президента, Марина Порошенко, а згодом вона привітала усіх із прийдешнім Новим роком. Після цього гостей запросили на концерт, де у виконанні Євгенії, Олександри та Михайла Порошенків звучали: вальс Шопена, композиції із «Лебединого озера» Чайковського, вічні твори Скорика та композиції із легендарних кінофільмів. У концерті також взяв участь колектив барабанщиків «DrumArt», котрий барабанним драйвом гармонійно доповнив класичні хіти, чим особливо сподобався слухачам.
Підтримати юних виконавців прийшли: дідусь, Олексій Порошенко (батько Петра Порошенка) та старший брат Олексій з дружиною.
За кулісами Олександра, Євгенія і Михайло розповіли нам про свої захоплення:
- Як давно ви розпочали займатися музикою?
- Ми зробили перші кроки ще у 3 роки, - в один голос розповіли нам двійнята Олександра та Євгенія.
- Цікаво! А хто ж був ініціатором? Можливо вам самим закортіло грати на фортеп’яно?
- Ні, все ж таки долучили до уроків музики нас батьки, але зараз вже ми займаємось з власного бажання.
- Можливо, бачите себе музикантами в майбутньому?
- Думаю ні. З майбутньою професією ми ще не визначились, але навряд чи станемо музикантами, для нас музика зараз це лише захоплення. Мабуть будемо грати, більше для задоволення, чи так як сьогодні – заради благодійності -- поділилися з нами усі троє.
- Ще якісь захоплення маєте?
- Сестри також займаються живописом, а Женя ще й пише власні вірші, - поділився Михайло, а от сам він захоплюється футболом.
- А часто маєте концерти?
- В цілому, на рік виступаємо приблизно 5 разів, а на такому благодійному та сольному – вдруге.
Участь у підготовці благодійного концерту взяла також Наталія Заболотна – генеральний директор комплексу «Мистецький арсенал». Вона, як мама двох дітей, добре розуміє наскільки потрібна зараз увага дітям, котрі постраждали від кривавих дій на Сході. Наталія розповідає, що багато дітей надзвичайно сумують за рідним містом, хоча «Смарагдове містечко», у якому вони проживають зараз, має досить добрі умови, а діти мають змогу навчатися й розвиватися. Декілька вихованців вже навіть визначились із майбутньою професією: діти хочуть займатися музикою, співами, іноземною філологією та медициною.
Цього року діти-сироти, котрі були вимушені змінити місце свого проживання через напружену ситуацію у країні мали змогу долучитися до прекрасного, почувши світову класику, на концерті за підтримки благодійного фонду Марини Порошенко, та по-справжньому відчули увагу, на яку так заслуговують особливо зараз.
Дмитрієва Катерина
Новорічне свято в Палаці
"Коли борти БТРів стукнулися, моя нога потрапила між ними, й мені роздавило ногу… я не помітив небезпеки, тому, що відстрілювався"….
Юні журналісти «Інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» відвідали бійців, які перебувають на лікуванні в Київському військово-медичному госпіталі.
У Київський військово-медичний госпіталь на Печерську продовжують надходити важкопоранені солдати з зони АТО на Сході. Хлопців доставляють сюди з Харкова, Запоріжжя, Ізюму. Багато з бійців залишилися без рук і ніг.
Зараз у шпиталі перебуває близько сотні бійців, яких привезли із зони АТО. "У нас всього вистачає, плюс величезну допомогу надають волонтери: збирають одяг, медикаменти, засоби для лікування поранених, і за це їм спасибі. Ми намагаємося поставити на ноги кожного пораненого солдата, надати йому максимальну підтримку. Так, є випадки, коли шляхом ампутації руки або ноги ми рятуємо солдату життя. А далі чекає важкий шлях реабілітації, протезування. До цього долучаються волонтери та громадські організації, які організовують лікування за кордоном. До речі, останнім часом райони й області беруть під опіку поранених і допомагають їм у всьому. І це об'єднує нас, українців", – говорить заступник начальника госпіталю по роботі з особовим складом Геннадій Перов.
… Біля одного з відділень ридає літня жінка. Це мама солдата Олександра Кікіна зі Сміли (Черкаської обл.), він ще 28 червня отримав важке поранення під Слов'янськом. 33-річному чоловікові довелося ампутувати ногу. Мама дізналася про поранення сина від рідних. "Він сказав мені, що їде у відрядження... У нього ж був "білий квиток", і служити він не повинен. А взяв і поїхав, оскільки патріот України і не міг дивитися на звірства сепаратистів на Сході. Спочатку допомагав на кухні, доставляв солдатам гуманітарку, а потім пішов воювати", – ридаючи, говорить Луїза Михайлівна. У неї було недобре передчуття. Виявилося, що синові сильно потрощило ліву ногу, почалася гангрена і ногу довелося ампутувати, з другою також не все гаразд, рука обгоріла. Як він мені сказав, вони потрапили під мінометний обстріл – двох бійців вбило, а він вижив. Зараз потрібно збирати гроші на операцію за кордоном – 150 тисяч євро", – журиться жінка.…. Сергію Романовському, 24-річному офіцеру-десантнику з Одещини ампутували ногу, Іван, молодий журналіст із Запоріжжя втратив на війні обидві руки й око…
Але хлопці тримаються добре, жартують, співають, розповідають про службу, про війну, про дружбу й зраду…. Вони з радістю зустрічають дітей, які принесли їм подарунки, малюнки, дитячі листи, сувеніри, зроблені власноруч. А головне для бійців – це спілкування Цього разу передачу бійцям підготували вихованці агентства «ЮН-ПРЕС», відділу науково-технічної творчості, юні художники з галереї «Дім Миколи» та учні Гатнянської школи. А літературно-музична композиція «Повертайся живим!» у виконанні Дмитра Шовкуна й Дзвенислави-Марії Щерби викликала у поранених бійців та їхніх рідних і друзів і сльози спогадів, і посмішки, й оплески вдячності. Бійці співали разом з дітьми.
Коли Дмитра запитали: «Скажи, товаришу, мій друг і брат, солдата син і скоро сам солдат, а ти б зумів як той комбат – під так з в’язанкою гранат? А ти б зумів, як він тоді – зубами стиснути дроти?», юнак не розгубився й відповів: «Не докоряйте, мені, солдати, які
вижили в тій війні, за роки мої молодії… Адже це – не образа мені. Знаю, пороху не понюхав. Ну, не досяг того, не доріс!... Під прицільним – не повз на брюсі, під шрапнельним не йшов навзріст…. На питання скажу я вам прямо, а життя хай рахунок веде: «Там, де ваше не пропадало, там і наше не пропаде! »
Наталя Плохотнюк
Всього один фестиваль — безліч культур
ПОЛЮБИЛИ…
Автобус маршрутом Київ-Лодзь заповнений вщент. Підлітки з різних куточків України зібралися разом, аби вирушити на фестиваль дитячо-юнацької творчості у Польщі.
Їдучи сюди здавалось, що в Польщі ми проведемо дуже багато часу, встигнемо все і навіть більше. Але час не підконтрольний нам.
Я думала, що фольклор — це нудна річ, однак «Folkowa Inspiracje» змінила мою думку назавжди. Знайти культуру своєї нації — неймовірно круто, це ідентифікує її і тебе теж.
Для Палестинців їх фольклор є неймовірно важливим. Саме він доводить, що це самостійний, незалежний народ, який потребує своєї власної держави. Слов’янські народи теж схожі, але водночас такі різні. Танці поляків, українців, росіян зовсім різні. А пісні схожі.
Подібні фестивалі показують, що расизм — це нерозумно. Судити людину за зовнішністю, кольором шкіри і місцем народження? Але що може бути цікавішим за розмаїття танців, жанрів, костюмів та звичаїв?! Надзвичайно цікаво дізнаватись про те, як живуть у інших країнах, порівнювати зі своєю Батьківщиною. Такою ідеєю був просякнутий заключний концерт учасників фестивалю. Виконавці фольклорних танців та пісень разом заспівали про єдність і «небо для всіх одне, сонце для всіх одне».
Всього один фестиваль — безліч культур. Це було знайомство з десятками історіями, мовами, фольклорами, розуміння місця України в світі.
Тільки в Лодзі, будучи в одному місті, можна побувати в декількох країнах.
Ми, журналісти, отримали величезний досвід. Це і робота в режимі 24 години онлайн, і розвиток лінгвістичних навиків.
Тепер у нас є знайомі з Латвії, Естонії, Молдови, Грузії, Вірменії, Білорусії, Угорщини, Палестини. Дуже сподіваємось побачити їх наступного року на фестивалі, що у нас буде ще більше часу поспілкуватись. Ми полюбили «фольк», цей фестиваль і неймовірно веселих та класних людей. Полюбили…
Оксана Семенік
Мекка юнацької журналістики
Такої думки про Славутич дотримується керівник конкурсної програми фестивалю та інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» Надія Іллюк. З 1994 року щоосені до міста Білого ангела з’їжджаються
молоді журналісти на фестиваль дитячої демократії, преси, творчості та телебачення «Золота осінь Славутича», щоб позмагатись між собою у різних номінаціях та перейняти досвід відомих колег.
Співорганізаторами молодіжного журналістського Фесту є Інформаційно-творче агентство «ЮН-ПРЕС» Київського Палацу дітей та юнацтва.
ХХІ ЗОСЯ зустріла гостей сонячною погодою та цікавими конкурсними завданнями, об'єднаними темою «Бути патріотом – просте людське щастя». Цьогорічний фестиваль прийняв тисячу учасників із України, Білорусі, Польщі. Найчисельнішими були команди з Києва й Славутича. На фестивалі піднімались актуальні питання: «Чим сучасна молодь може зарадити ситуації в країні?», «Які перспективи розвитку постають перед ЧАЕС?», «Громадське телебачення: незалежний вид ЗМІ чи чергова пастка олігархів?». Допомагали знайти відповіді відомі журналісти: Костянтин Грубич, Юлія Пасак та Христина Брянцева, а також директор ЧАЕС Ігор Грамоткін, незмінний очільник Славутича Володимир Удовиченко та голова міської ТРК Олександр Демидов. Оцінювало творчі роботи юних журналістів компетентне журі: шеф-редактор газети «Хрещатик» Лідія Якушева, начальник управління інформації та електронного врядування виконавчого комітету Славутицької міської ради Людмила Любива, заслужений журналіст України, професор Київського Міжнародного університету Олександр Тур’ян, директор ТБ «Славутич», володар гран-прі Міжнародних фестивалів-конкурсів Олександр Демідов, журналіст, режисер телепрограм Патріс Пуамо, фотомайстер, продюсер PRprovision, директор eurovision TV production Павло Гладков, лауреат Міжнародної премії «За мужність та професіоналізм» Володимир Савран, фотокореспондент інформагентства «УКРІНФОРМ» Володимир Тарасов, координатор Всеукраїнського молодіжного журналу «Стіна» Наталія Костилєва, головний редактор Всеукраїнського молодіжного журналу «Стіна» Анастасія Правдивець, генеральний директор Міжнародного фестивалю фільмів і телепрограм для дітей та юнацтва «Золоте Курча» Валентин Мисливий.
Погоджуючись і сперечаючись, учасники брифінгів і конференцій зійшлися на тому, що задля суспільного блага необхідно, аби кожен чесно виконував свою маленьку справу: солдати віддано захищали Батьківщину, школярі старанно вчились, а журналісти подавали об’єктивну та неупереджену інформацію.
Також у рамках фестивалю відбулась зустріч з бійцями, які повернулись із зони АТО. Хлопці розповіли, що ризикували життям заради майбутнього своїх дітей та родин. Пройшовши крізь пекло війни, вони точно знають, що найціннішим є життя.
Три дні наполегливого пошуку інформації, творчих експериментів, майстер-класів та зустрічей з професіоналами у своїй справі знайшли відображення в роботах учасників. Переможців відділяли десять балів, що свідчить про високий рівень багатьох команд. Перемогу в номінації «ПРЕСА» виборола газета «Паросток» із маленького села Басань Запорізької області, спецпремію «За краще інтерв’ю» отримав Денис Фомін, випускник «ЮН-ПРЕСу», студент журфаку КиМУ. У номінації «ФОТО» ГРАН-ПРІ дісталося столичній команді «Пульс ліцею» з технічного ліцею, а серед телевізійників найкращою виявилася Молодіжна редакція ТРК «Славутич». Вихованці «ЮН-ПРЕСу» теж відзначились у загальному заліку. Газета «Міст-М» виборола ІІІ місце у номінації «ПРЕСА», а телестудія «Юнь» була нагороджена спецпремією «За творчий пошук та нестандартну подачу матеріалу». Команди ФОТО та ІТ відзначені у номінації «Професійна подача матеріалу».
Фестиваль «Золота осінь Славутича» – це вдалий старт для журналістів-початківців. Це досвід роботи в колективі у режимі нон-стоп. Попри відсутність вільного часу тут не забувають й про відпочинок. Розважальні заходи, вечірки та конкурси збирають «зосівців» у дружньому колі.
Радість зустрічей та смак перемоги роблять цей фестиваль неповторним й спонукають їхати на «ЗОСю» знову і знову.
Анастасія Карпенко
Журналістський поєдинок кореспондентів
Повний медіа-зал дітей з усього Києва, гарні слова і позитивна атмосфера... Що це?
21 листопада в Палаці Міська інформаційна агенція проводила Міський конкурс кореспондентів - "Прес-бій". Де головною задачею було розкрити свої таланти і знання у сфері журналістики.
Вела конкурс Юлія Михайлівна Скоробогач - координатор шкільної преси м. Києва, а на допомогу їй прийшли милі дівчата з МІА.
Складався захід з трьох етапів: журналістська вікторина, що складалася з 10 питань; написання новини за 6 хв. Кореспонденти тягнули жереб іззавданням висвітлити одне із сьогоднішніх свят, а точніше: "Свято архангела Михаїла", "День привітань", "День Свободи і Гідності" або "День Телебачення". А наостанок до юнкорів завітала журналіст та координатор Молодіжного журналу "Стіна" Наталя Костилєва, якій учасники ставили цікаві професійні запитання, виконуючи третє завдання конкурсу (прес-конференція на тему "Кореспондент - професія допитливих").
Завершенням стало нагородження переможців та авторитетне "дякую" учасника, чиї роботи вразили професіоналізмом. Двоє учасників отримали нагороду "Найкращий новинар", троє дівчат зайняли 2 місце. А переможцем стала Анна Винокурова, зайнявши 1 місце.
Але не дивлячись на те, перемогли кореспонденти чи ні, однозначно всі дізналися для себе багато нового, журналістського та філософського.
Марія Юркевич,
вихованка гуртка "Радіожурналіст"
Журналістський поєдинок кореспондентів
Повний медіа-зал дітей з усього Києва, гарні слова і позитивна атмосфера... Що це?
21 листопада в Палаці Міська інформаційна агенція проводила Міський конкурс кореспондентів - "Прес-бій". Де головною
задачею було розкрити свої таланти і знання у сфері журналістики.
Вела конкурс Юлія Михайлівна Скоробогач - координатор шкільної преси м. Києва, а на допомогу їй прийшли милі дівчата з МІА.
Складався захід з трьох етапів: журналістська вікторина, що складалася з 10 питань; написання новини за 6 хв. Кореспонденти тягнули жереб іззавданням висвітлити одне із сьогоднішніх свят, а точніше: "Свято архангела Михаїла", "День привітань", "День Свободи і Гідності" або "День Телебачення". А наостанок до юнкорів завітала журналіст та координатор Молодіжного журналу "Стіна" Наталя Костилєва, якій учасники ставили цікаві професійні запитання, виконуючи третє завдання конкурсу (прес-конференція на тему "Кореспондент - професія допитливих").
Завершенням стало нагородження переможців та авторитетне "дякую" учасника, чиї роботи вразили професіоналізмом. Двоє учасників отримали нагороду "Найкращий новинар", троє дівчат зайняли 2 місце. А переможцем стала Анна Винокурова, зайнявши 1 місце.
Але не дивлячись на те, перемогли кореспонденти чи ні, однозначно всі дізналися для себе багато нового, журналістського та філософського.
Марія Юркевич,
вихованка гуртка "Радіожурналіст"
Свобода. Демократія. Медіа.
В столиці фінішувала третя медіашкола FreedomUkraine. ЇЇ створено за підтримки Української Академії Преси та міжнародного проекту MYMEDIA, що покликаний розвивати незалежні ЗМІ в Україні, Білорусі, Молдові, Грузії, Арменії, Азербайджані й Туреччині. Фінансування проекту здійснюється Міністерством закордонних справ Данії, простіше кажучи, звичайними платниками податків цієї країни. Учасниками школи стали переможці Всеукраїнського конкурсу есеїв на тему "Свобода. Демократія. Медіа".
Упродовж трьох днів з 15 по 17 листопада включно хлопці та дівчата, віком від 13 до 20 років, з Києва, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя і Львова спілкувались з режисерами кіно, мультиплікаторами, відвідали культурний центр «Кінотеатр «Київ»», музей Булгакова, Національний Художній Музей України, освоювали мистецтво інтерв'ю, а також писали матеріали для свіжого номеру газети "Твій вибір".
Юні кореспонденти переглянули перший український блокбастер «Поводир», а наступного дня зустрілись із режисером стрічки Олесем Саніним. На популярне питання: «Чому на роль Ольги Левицької Ви обрали Джамалу?» - Олесь відповів, що відома українська співачка, по-перше, вразила його своєю непересічною красою та жіночим шармом, по-друге, ідеально підійшла на роль за вокальними даними, а також успішно склала кінопроби. Виявляється, Джамалі було досить непросто вжитися у роль своєї героїні, яка заради кар’єри погоджується жити разом з нелюбом. Попередньо режисер мандрував Україною й збирав кобзарські думи, які увійшли до стрічки. Іноді десь зупинявся, грав на кобзі, й місцеві жителі сприймали його за кобзаря. Майбутнім журналістам Олесь Санін нагадав, що «інтерв’ю – це така розмова двох людей, серед яких один є інтелігентом», й побажав бути саме ним.
Погодився на прес-конференцію Нікон Романченко, автор короткометражної стрічки «Обличчя», що цієї осені здобула нагороду «Найкращий фільм» на 44-му київському міжнародному кінофестивалі «Молодість». Короткометражка відображає події Майдану через обличчя людей, які були там. «Ми знімали протягом всієї революції: від її початку – до перемоги. Декілька разів біля моїх ніг вибухали димові шашки. Страшно було сидіти вдома перед телевізором. На Майдані мені ставало легше. Я заряджався енергією, адреналіном. Іноді я відкладав камеру, брав до рук каменюку і приєднувався до протестуючих.» - зізнається Нікон. Випускник КНУ театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого не збирається обмежуватись однією перемогою на «Молодості». Він активно працює на новою стрічкою про стосунки в родині, в грудні їде на дні українського кіно в Мюнхені, потім рушає до Берліну.
Наприкінці семінару медіа школи, 16-ка авторів кращих есеїв на тему "Свобода. Демократія. Медіа" була нагороджена дипломами й посібниками із журналістики. Кращими визнали есе Шевцової Катерини "Осторожно СВОБОДА! Что делать если «хозяин подарил Добби носок»?», Юлія Задорожнього «Главное – дочитать до конца» та Єлизаветти Полич «Свобода слова – як відсутність страху». Хто не поїхав на вокзал і залишивмя в Києві до вечора, мав чудову нагоду поспілкуватись із головою Спілки українських кінематографістів Сергієм Стртмбачем. Багато спільних фотографій, цінні призи, непересічні думки іменитих спікерів - ось що залишиться учасникам 3-ї медіашколи FREEDOMUKRAINE на згадку. А ще професійний досвід, здобутий під час триденної невтомної праці.
Анастасія КАРПЕНКО
учасниця медіа школи,
вихованка гуртка «Радіожурналіст»
Нікон РОМАНЧЕНКО:
«Майдан був водночас жахливим і прекрасним»
Фінішував 44-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». 2 листопада в культурному центрі «Кінотеатр «Київ»» нагородили його переможців. Журі національного конкурсу відзначило призом і дипломом за найкращий фільм стрічку «Обличчя» («Faces») киянина, випускника КНУ театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого 23-річного Нікона Романченка. Нагорода — статуетка «Скіфський олень» і сертифікат на 2,5 тисячі доларів США.
Короткометражна стрічка розповідає про події на Майдані взимку 2013–2014 рр. Молодий режисер дав інтерв’ю кореспондентам агентства «ЮН-ПРЕС».
— Ніконе, чому ти вирішив знімати стрічку про Майдан
— Я більше люблю ігрове кіно. Але так вийшло, що взимку багато моїх знайомих знімали Майдан, і я також не міг залишатись осторонь у той час. Відзняті сюжети вибудувалися у 25-хвилинний фільм. Потім вирішив, що відзнятий матеріал не повинен просто так лежати. Пропонував його на різні фестивалі, щоб світ побачив, що відбувалось в Україні.
— Скільки часу ти працював над створенням кіно?
— Ми знімали впродовж всієї революції: від початку до перемоги. Загальна тривалість матеріалу 4 години. У фільмі події стрімко розвиваються. Це пов’язано з тим, що мені довелось у 25 хвилин вмістити найяскравіші, найважливіші миті. Насправді все відбувалося поступово. Є кадри, які не ввійшли до короткометражки. Вони стануть частиною спільного з американцями проекту, в якому буде відображено історію від початку революції до війни на Сході.
— Чи виникав у тебе страх за своє життя під час зйомок фільму на Майдані?
— Декілька разів біля моїх ніг вибухали димові шашки. Я обманював маму, по телефону казав, що гуляю з друзями, що мене тут нема. Страшно було на Грушевського і в останні дні Майдану. Деяких студентів забрали до міліції через те, що вони просто йшли повз вулиці Грушевського. Іноді я відкладав камеру, брав до рук каменюку і приєднувався до протестуючих. Страшно було сидіти вдома перед телевізором. На Майдані мені ставало легше. Я заряджався енергією, адреналіном.
— Чи знімав ти обличчя Антимайдану?
— В мене була така ідея. Але набагато безпечніше було знімати з боку Євромайдану, ніж Антимайдану чи «Беркута».
— Як ти йшов на контакт зі своїми героями?
— Були люди, які відверто мене «посилали». Звісно, йде революція, всі чимось зайняті, а тут я чіпляюсь до них зі своєю камерою. На щастя, знайшлись ті, хто погодились мені допомогти і зголосилися стати героями стрічки. Я був шокований, коли дізнався про загибель Сергія Нігояна. Ми з ним товаришували. Він просив фотографувати його, я надсилав йому знімки. Сергій був щирою, простою, добродушною людиною.
— Виникало бажання покинути роботу?
— Оскільки я живу біля Майдану, то гостро відчував всі події, що відбувалися тут. Це водночас було і жахливо, і прекрасно. Пам’ятаю час, коли мені здавалось, що от-от я збожеволію. Хотілося все покинути і вирушити до іншої країни, хоча б на три дні. Але після Майдану я наче прокинувся. Переді мною постало завдання: усе відзняти й показати країні, що на Майдан вийшли не «бомжі», не фашисти, а нормальні люди. В процесі зйомок фільму я не зазнав жодних матеріальних втрат, крім психологічних.
— Як змінилося твоє життя після перемоги на фестивалі «Молодість»?
— Зізнаюсь, було трохи ніяково отримувати нагороду. Я розумію, що люди гинули, а мені вручають приз. Одну частину виграшу я витратив на свої наступні проекти, а решту віддав на Схід. Мене стали запрошувати на інтерв’ю. У грудні ми їдемо на Дні українського кіно в Мюнхені, потім вирушимо до Берліна. Звісно, зараз можна підхопити зірку й вважати себе професіоналом. Але я продовжую створювати різні проекти, аби йти далі. Одним з таких є зйомка сімейної драми. Планую подати цей фільм на Державне кіно. Звик створювати драму, а хотів би навчитись знімати комедію.
— Попередня стрічка «Порятунок», яку ти представив на «Молодості» 2013 року, розповідає про стосунки в родині. Розкажи про свою сім’ю.
— Моя мама закінчила Київський національний університет імені Івана Карпенка-Карого. Ось тому, я вважаю, моє життя і пов’язалося з акторською й режисерською діяльністю. Після того, як я у десять років зіграв у стрічці Сергія Маслобойщикова «Шум вітру», побачив себе актором.
— Чому ж тоді вступив на режисуру
— Я відчув, хочу створювати щось своє. Мені це набагато цікавіше. Хотів би колись екранізувати історію героя роману Георгі Девіда Робертса «Шантарам». Займаюсь постановками в театрі. Три тижні тому виступали у Львові з виставою «Шафа», в якій я також грав. У грудні її можна буде побачити в театрі на Печерську. А ще хочу поставити «Чайку» Антона Чехова і деякі п’єси Івана Франка. Я проти класичного викладу. Намагаюсь знайти щось нове.
— В Інтернеті зовсім мало інформації про тебе. Чому так?
— Мої знайомі режисери займаються промоушном, створюють сайти. Я не звертав на це уваги, але зараз починаю розуміти, що це варто робити.
— Як ти ставишся до піратства в Інтернеті?
— Дуже погано. Я не розповсюджую стрічку «Обличчя» в мережі. До того ж, за умовами фестивалю, я не маю права проводити комерційні покази кіно півтора року.
— На кого з відомих режисерів орієнтуєшся?
— Мені подобаються Наріман Алієв, брати Дардени, Андрій Тарковський. Серед українських режисерів відзначаю Олеся Саніна, Мирослава Слабошпицького. Орієнтуюсь на європейське кіно.
— У тебе рідкісне ім’я...
— Мене так назвала мама на честь прапрадіда. Пригадую, в дитинстві завжди в неї запитував: «Чому хтось Андрій, Дмитро, чому всі довкола — нормальні діти?» (сміється). Пояснював мамі, що її «Ніка» (як вона любить мене називати) – це дівоче ім’я. У школі хлопці зверталися до мене: «Ідеш грати у футбол, бери найки». В інституті жартували: «Ти знімаєш на «Нікон» — а я на «Кенон». Але згодом мені почало подобатись моє ім’я.
— Що тебе надихає?
— Музика, подорожі, люди, сни, ранкова кава. Дуже люблю каву. Я — меломан. Слухаю різні жанри: тріп-хоп, рок, класику. Хочу здійснити подорож Європою автостопом. Мрію навчитися грати на різних музичних інструментах, зокрема на фортепіано. Іноді граю у футбол і теніс.
— З якими акторами ти хотів би співпрацювати?
— Хотів би побачити у своєму кіно іспанського актора Хав’єра Бардема, мексиканського Гаеля Гарсія Берналя, а також українського Олексія Горбунова.
— Яку книгу ти прочитав за останній час?
— «Бесы» Достоєвського. Але я зрозумів, що мені зарано її читати. Принаймні, зараз вона важка для мого сприйняття.
— Який твій улюблений фільм?
— «Розсікаючи хвилі» Ларса фон Трієра. Також рекомендую переглянути фільми Міхаеля Ганекі «Піаністка», Жана-Люка Годара «Жити своїм життям» та Андрія Тарковського «Дзеркало».
— Яким ти бачиш свого глядача?
— Це люди, які хочуть прийти до кінотеатру і щось відчути, впізнати себе, відкрити нове.
— Яким уявляєш себе через 10 років?
— Сонячним і простим. Десь на Балі, на серфі. Я мрію про серфінг. Здобути необхідну суму грошей, купити дошку і почати тренуватись... Але жити хочу в Києві і, звісно, знімати повнометражне кіно.
— Що для тебе свобода?
— Свобода — це щось таке абстрактне, особисте для кожного. Як океан.
— Що побажаєш нашим читачам?
— Ви маєте любити те, що ви робите. Якщо ви відчуваєте, що це ваше, нікого не слухайте, хоч би що вам казали. Продовжуйте займатися улюбленою справою.
Анастасія КАРПЕНКО,
вихованка гуртка «РАДІОЖУРНАЛІСТ»